З моменту, коли почалося повномасштабне вторгнення військ рф в Україну, телефон Нелі Василенко не замовкав ні на секунду. Зверталися ті, хто розгубився й потребував допомоги. Ті, хто шукав можливості виїхати. Ті, хто має родичів у Чернігові, але втратив з ними зв’язок. Чому телефонували саме пані Нелі? Бо вона є помічницею Рава Ісроеля Сільберштейна та керує Чернігівським єврейським центром. Люди звикли шукати відповіді на свої питання в синагозі. «Фактично – синагога перетворилася з єврейського центру на волонтерський. Допомогу надавали усім, адже немає нічого ціннішого за життя», - згадує моя співрозмовниця.
- 24 лютого, коли все почалося, я вийшла на роботу, треба було приймати рішення. Ніхто не розумів, що буде відбуватися. Питань було більше, ніж відповідей. Люди телефонували постійно: допоможіть! Почали працювати саме тут, на Пушкіна, в будинку є підвал, який слугував нам за укриття.
Зі мною вийшов майже весь персонал, ми пекли хліб, адже передчували, що буде така потреба. Я намагалася зрозуміти для себе, що робити. І хоча рекомендації щодо дій були відомі, все одно це був шок. Десь о 6 ранку я відправила своїх хлопців на заправку. Так, у черзі постояли, але купили, наповнили всі каністри. Тому згодом я могла комусь дати 5 л, комусь -10, аби змогли доїхати до заправки. І залишили паливо собі для генератора та авто.
Десь за тиждень до початку повномасштабного вторгнення ми обговорили з Равіном, яка в нас ситуація, почали підготовку. На нараді вирішили закупити воду, ліки, якісь побутові речі, продукти, генератор. Придбали також пауербанки, підзарядні, шнури. Навіть біотуалет приїхав за день. Планували ще зібрати «тривожну валізку» для кожної родину, але не встигли. В цілому я була спокійна, тому що мій шеф залишався на місці. Равін - громадянин США, у нього 10 дітей. Думала: якщо він не їде, значить, все буде добре.
- З першого дня моя родина постійно перебувала тут, зі мною. Це донька, брат із сім’єю, мама, мої співробітники – загалом десь 30 чоловік, - продовжує розповідати пані Неля. - Мама готувала обіди на всіх, жінки допомагали. Моєю правою рукою стали донька Марго та брат Антон. Марго приймала дзвінки, допомагала складати списки людей на евакуацію. Антон чітко координував всі процеси фізично: і евакуацію, і розвозку продуктів тим, хто потребував.
В Єврейському центрі програми допомоги працювали і під час ковіду. Ми годували людей, несли відповідальність, тому й під час війни не зупинялися. Щодня складали маршрути доставки. Бо в таких умовах люди не могли самі забирати. У нас було 5 машин, працювала команда з 15 чоловік.
Нам телефонували з-за кордону, коли втрачали зв’язок з рідними. Наші хлопці провідували цих людей, возили їм воду, продукти, ліки. Відправляли рідним фото – кому що передали. Ділили на всіх власні запаси: рибу, курку, ліки, доки не було гуманітарки. Хлопці возили туди, куди могли дістатися. Де були обстріли – я не відправляла.
Ми також приймали чернігівців, які залишилися без житла. Були й такі, хто боявся залишатися в квартирах. Матраци, ковдри забрали з садочка (при єврейському центрі діє дитячий садок – авт.). Газ у нас був. Могли піднятися з укриття та трошки погрітися в будівлі. Потім у сховищі повісили УФО. Один підприємець, який втратив житло, привіз велику батарею. Поставили в точках, де люди спали. Всі були як велика родина.
- На другий-третій день війни у нас з’явилася можливість вивозити людей. Отримували дзвінки із різних країн щодо допомоги. Спочатку виїжджали на власних машинах, хто їх мав, і також мав паливо. Слава Богу, люди доїжджали. В перші дні було багато чоловіків, вони сідали за кермо. Загалом за цей час вивезли з Чернігова понад 2000 жінок і дітей, літніх людей. Нікому не відмовили.
Я допомагала складати маршрути, підключилася до груп у вайбері, де знаходила потрібну інформацію. Мала два надійних джерела. Дякую їм за це! Було важливо розуміти, як можна більш-менш безпечно виїхати. Жодній людині ми не сказали: «ні». Допомагали і євреям, і не євреям.
У мене зараз в базі понад 2000 людей. Ті, що виїхали, - в окремому списку. Це всі ті, хто до нас звернувся, і кому ми привозили продукти. Звітували в таблицях, записували навіть назви медичних препаратів, які потрібні людині. Шукали їх, як і продукти, паливо та привозили в місто. Привозили «гуманітарку» – вивозили людей.
Ми з донькою залишалися в Чернігові до того моменту, коли почалися проблеми зі світлом і почав зникати зв'язок. Потрібен був контакт з людьми, адже мені дзвонили постійно. Виїжджали під обстрілами. Але я навіть цього не пам’ятаю, не звертала уваги, бо була постійно з телефоном. Писала щось на колінках. Ми формували списки, відповідали на запитання.
- Коли доїхали до Чернівців, почали всюди звертатися по допомогу. У нас в Чернігові закінчувалося паливо. Були машини, але не було палива. Були бажаючі виїхати, але не було водіїв. Я писала всім, кому могла: депутатам, підприємцям, керівникам. Просила: будь ласка, допоможіть! Навчилася просити. Один підприємець відгукнувся. Надав автобус, який зупинився на півдороги, як потім з’ясували - був несправний.
Вже в Чернівцях зі мною зв’язався депутат Верховної Ради. Запитав, чим може допомогти. Через нього вийшли на колцентр, де приймали дзвінки від громадян держави Ізраїль і не тільки. Почали працювати разом і справа пішла швидше, бо самі не встигали опрацьовувати всі запити. Через цього депутата познайомилися ще з однією чудовою людиною – пан Олександр взяв на себе транспортне питання, шукав водіїв.
Брат із рештою команди координували відправку людей з Чернігова, перевіряли списки, розсаджували, годували тих, хто чекав на відправку. В списках ми фіксували прізвища, контакти, кількість дітей, вік людини. Вивозили також лежачих, тих, хто не могли дійти. Так я стала місточком, який усіх поєднував. Бувало, одночасно їхали до 300 людей. У складних умовах. Зв’язку не було. Поки вони діставалися Києва, постійно молилися, чекали сигналу, що доїхали.
- На той день, коли в Чернігові зруйнували автомобільний міст, у нас була призначена евакуація. І погода була якась погана, холодно, мрячно, а зібрати всіх у синагозі не могли, бо не вміщалися. Хтось чекав на вулиці. Я дуже переживала, щоб нас не побачили з повітря, щоб не почали обстрілювати. Хлопці підвозили людей з різних мікрорайонів, було багато дітей.
Я цей день ніколи не забуду. Автобуси йдуть, а моста вже нема. Вирішили з Антоном і Олександром, що спробуємо перевести людей через пішохідний міст. Сподівалися, що з того боку зможуть під’їхати автобуси. Вони й під’їхали максимально близько, але їх не пропускали. Я обривала всі телефони, щоб пришвидшити цей процес. І саме тоді почався обстріл. А у нас були люди на інвалідних візках, були діти. Довелося чекати.
Люди почали перехід десь у три години дня. Всі допомагали одне одному. І в той день було поранено одну жінку, її доставили до лікарні в Києві. Саме в той день наші водії розвантажили першу гуманітарну допомогу від чеських друзів за мостом, проте моїй команді не дозволили перейти через міст та перевезти її. Ми втратили цю допомогу.
Як згадую ті моменти, починаю плакати. Дякую Богові, що в кожну таку складну мить все ж таки з’являлися потрібні люди. Дякую, що ми вижили самі та могли допомагати чернігівцям тоді і до теперішнього часу. Не залежно від того, євреї вони чи ні.
Матеріал підготовлений у рамках проекту Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини «Менторинговий курс інституційного розвитку локальних медіа Житомирської, Сумської та Чернігівської областей «ЗМІ нових громад», за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
