Мама, батько та син – всі втрьох рятувальники, які працювали у заблокованому Чернігові. Чоловіки – виїжджали на пожежі та розбирали завали після обстрілів, мати Галина приймала виклики на 101, а решту часу присвячувала організації побуту в укритті, де жили з родинами працівники ДСНС. Про це пише "Суспільне Чернігів".
Третього березня росіяни скинули бомби з літака на дві школи та житловий масив у Чернігові. Микита Карпенко ліквідовував пожежу у школі № 18. Діставав з-під завалів людей, яких завалило плитами після бомбардування.
"Найважче було дивитися на обличчя людей, які жахали мене. Особливо, коли ми діставали людей з під завалів вже мертвих або живих, але радувало те, що ми їх рятували. Тобто діставали ще живих".
Микита Карпенко, Суспільне Чернігів
Начальник 3-ї пожежно-рятувальної частини Чернігова Роман Бойко, батько Микити, того ж дня рятував людей з багатоповерхівок на вулиці Чорновола.
"Все знаходилося у майже зруйнованому стані і була небезпека самим потрапити під ці завали. Всюди горіли квартири, десь були закриті, а десь заблоковані. Доводилось вирізати, щоб долізти туди і загасити пожежу".
Роман Бойко, Суспільне Чернігів
Головний фахівець відділу організації профілактичної роботи ГУ ДСНС в області Галина Карпенко в цей час приймала виклики на лінії 101. Між цим готувала їжу одразу на 30 рятувальників і ще 20 цивільних, які переховувалася разом з ними в одному сховищі.
Галина Карпенко, Суспільне Чернігів
Також, під час обстрілів, у п’ятиповерхівці на вулиці Толстого де повністю згоріло перекриття, були зруйновані квартири й кілька під’їздів. Саме на цей виклик одночасно приїхали і син, і батько, хоча працюють у різних частинах.
Рятувальники, Суспільне Чернігів
Роман розповів, що в той момент не було водопостачання, у гідрантах не було води. Потрібно було їздити і заправлятися водою на Стрижень або зі штучних водойм і джерел. Працювали майже сім годин, аж поки не ліквідували повністю пожежу. Чоловік каже: "Живе лише той, що не живе для себе. Хто для інших виборює життя. Я вважаю, що це й і є сенс нашої роботи".
Весь цей час Галина чекала на звістку від хлопців. Місто було у блокаді, обстрілювали його чи не щодня. Жінка каже те, що було, коли вони працювали, нікому не побажала б.
